Вечір… За вікном лютує сувора зима, а на душі так важко, що словами не передати. Серце щимить від болю, але йому не накажеш… Тоді розрадою в таку мить стає піаніно, адже більше ніхто мене так не зрозуміє, як воно. Здається, що уже все викинув із голови і хочеться про все забути, але це тільки містичний вимисл того, щоб заспокоїти себе. В більшій мірі всім у світі можна керувати, і наче все стає підвладним, але за винятком одного: того, що так глибоко поселилось в мені. Більшість цей стан називають “коханням”, але яку б назву він не мав – він особливий у кожного. Тому “осідлавши” любиму “клавінову”(піаніно), я почав з нею спілкуватися 🙂 В результаті нашого діалогу вийшло щось не звичайне: і не веселе, і не сумне – щось особливе. Саме важливо те, що різні моменти кожен сприймає по-своєму. Скажімо, один епізод із цієї композиції може здавається одній людині сумним, а інший – веселим. Для мене особисто – там все сумне: витримана мінорна гармоніка просто чипляє за душу в різних місцях. Але у кого є подібні почуття – йому дана композиція мала б дуже сподобатися, головне “проникнути” в неї…
